ЗАХАРІВСЬКИЙ ДНЗ, Захарівської сільської ради








В.О. Сухомлинський діалог з сучасністю

СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ

Життєвий шлях В. О. Сухомлинського

 

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом - Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині

  

Батько його, Олександр Омелянович, працював за наймом як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Після встановлення радянської адміністрації в Україні був активістом колгоспного життя у селі, брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога, Оксана Юдівна, працювала в колгоспі. Разом з Олександром Омеляновичем вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей - Івана, Сергія та Меланію. Усі вони стали вчителями.

Василь Сухомлинський навчався спочатку (1926-1933 рр.) у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935-1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській і Зибківській семирічних школах Онуфріївського району.

У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділенні Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом - і викладача цих же предметів середньої школи (1938 р.). Згадуючи цей час, Василь Олександрович писав: «Мені випало щастя два роки вчитися в Полтавському педагогічному інституті... Кажу - випало щастя, бо нас, двадцятирічних юнаків та дівчат, оточувала в інституті атмосфера творчої думки, допитливості, жадоби знань. Я з гордістю називаю Полтавський педагогічний інститут своєю альма-матер...»

Із 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час - і завідувачем навчальної частини школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він - політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях. З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. О.Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР.

Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною Г. І. Сухомлинською виїжджає на Україну, до щойно визволеного Онуфріївського району Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме у цей період Василь Олександрович дебютує у пресі - онуфріївській районці «Ударна праця» й обласній газеті «Кіровоградська правда» - зі статтями на педагогічні теми. Найперша його публікація - «Перед новим навчальним роком» - з'явилася 25 серпня 1945 р. в «Ударній праці».

1948 р. В. О. Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлишської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки в Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закладів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу. Починаючи з 1949 р. Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних виданнях. У першій половині 50-х років його починають друкувати й педагогічні видання тодішнього «соціалістичного табору».

1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи - керівник навчально-виховної роботи», а через рік з'являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів». Наприкінці п'ятдесятих років виходять друком одна за одною такі ґрунтовні праці В. О. Сухомлинського, як «Педагогічний колектив середньої школи» та «Виховання радянського патріотизму у школярів». Даниною тогочасній ідеології була книга педагога «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959 р.).

На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю та силою проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва. До найголовніших, найгрунтовніших творів В. О. Сухомлинського, опублікованих починаючи із 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління» , «Духовний світ школяра» , «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо - «Павлишська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). На високу оцінку заслуговують і праці В. О. Сухомлинського, які з'явилися окремими виданнями вже після смерті талановитого педагога: «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину».

Віддаючи багато енергії вчительській роботі, створюючи фундаментальні педагогічні твори, В. О. Сухомлинський водночас виступав і як активний громадський діяч, систематично проводив культурно-освітню роботу серед населення Павлиша, брав діяльну участь у численних науково-педагогічних конференціях, симпозіумах, сесіях, нарадах, семінарах. Не обійшло його й офіційне визнання: з 1957 р. В. О. Сухомлинський - член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. - заслужений учитель УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом АПН СРСР.

2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Утім, фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці. «Людина, - любив повторювати педагог, - народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». Ці проникливі слова можна і треба віднести й до самого Василя Олександровича, адже саме вони були тим категоричним імперативом, якому завжди і всюди слідував він у своєму недовгому, але яскравому й напрочуд плідному житті Педагога. Усе найцінніше, створене ним, назавжди увійшло до скарбниці вітчизняної педагогіки та національної духовної культури.

В.О. Сухомлинський діалог з сучасністю | СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ

Бо я — людина. (Василь Сухомлинський)

Василь Сухомлинський

Бо я — людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

 

Сім'я - це те первинне середовище, де людина повинна вчитися творити добро.

Василь Олександрович   Сухомлинський

 

Важливим моментом у налагодженні сімейних стосунків є розуміння дорослими того, що права та обов’язки дітей та батьків у сім’ї взаємно

доповнюють одне одного. Ось чому мама та батько мають обережно і тактовно користуватися своїм авторитетом.

В.О.Сухомлинський виділив вісім видів авторитету. 

Авторитет сили – породжує дитячий страх і обман, в той же час виховує у дитини жорстокість.

Авторитет відстані – щоб діти були слухняними, треба подалі від них триматись, виступати у вигляді керівника і підлеглого.

Авторитет педантизму – слово батьків – святиня, стає законом. Якщо тато сказав, що завтра буде дощ, а дощу нема – завтра не можна гуляти.

Авторитет резонерства – садять дитину напроти себе і починають повчати довго і нудно.

Авторитет  любові – якщо дитина не слухається, у неї запитують: «Значить тата не любиш?» Вдивляються в дитячі очі, шукають там любові і ніжності. Діти дуже швидко помічають, що тата і маму можна обманути, тільки робити це потрібно з ніжним виразом на обличчі. Егоїзм і егоїст забезпечені. Причому такі діти нещирі і брехливі.

Авторитет доброти – дитяча слухняність досягається через дитячу любов, але вона викликається поступливістю і добротою батьків. Тато і мати все дозволяють заради того, щоб не було конфліктів, щоб був мир. Дуже швидко діти просто керують батьками.

Авторитет підкупу – коли слухняність купляється подарунками і обіцянками.

 

 

Тематична класифікація творів Василя Сухомлинського